Передісторія Все почалося з того, що спершу в нас, як завжди, з’явилася чергова бредоідея – поїхати в кінці квітня покататися на лижах. По-перше, давно не були в горах – останній раз в кінці березня, та ще й на тій масовій Говерляні, блін; по-друге – ще лижі не заховали далеко та й не накаталися цієї зими вдосталь, зими ж то не було справжньої. Для когось це повний абсурд: квітень! який сніг? що, по траві будете кататися? Але для нас, бувалих і перевірених часом волоцюг, нічого дивного в тому немає. Звісно, на Тростяні або Буковелі так би і ганяли, хіба що землю перериваючи, але є ж вічно сніговий Драгобрат, так що намірилися їхати туди. Але яко завжди і, особливо, що для нас є притаманним – різко змінюємо плани. Горгани майже всі обдивилися, але от залишилося кілька цікавих, але важкодоступних (мається на увазі дофіга жерепу) вершин, які неодноразово бралися на штурм, але зазнавали поразки. В число цих вершин попадає г. Молода, хр. Сиваня і т.д. Літом туди не пробратися: суцільні стіни із жерепу, 100 метрів повзеш протягом години, а то і більше, одним словом – cхарює конкретно, в процесі згадуєш не злим тихим все і даєш собі слово, що більше на таку авантюру не згодишся. Але з часом всі муки і страждання забуваються і тебе знову тягне на подвиги. Як і нас цього разу, типу Дон Герман і його вірний палатконосець – Повінь! Згадали собі, яке то задоволення пробігтися по твердому сніговому покриву, знаючи, що під тобою до 2 метрів отої біди гірської і, ловлячи моменти ще не повністю зійшовшого снігу, вирішили рулити на чергове підкорення вершин.

Із біографії Але, перед тим, маленький нюансик. Дон Герман в нас чєловєк всюдиуспевающий і має собі таку прикольну возможность, як: «коли хочу, тоді і їду!». А Повінь змушена ще чемно сидіти за партою, тіпа уважно слухати викладачів, гарно кліпати очками і робити вигляд, що вона повністю зацікавлена тією фігнею, яку вони розказують.

Як там без мене? І ось в один з таких прекрасно-сонячних днів, а саме в понеділок (16.04) вечором, Дона Германа з його теплого кубельця витягнуло 2 хрюнделів, яким захотілося нарешті вилізти в гори, а без когось толкового вони не можуть. Відповідно, йому нічого не лишалося робити, як черговий раз прогулятися по улюблених Ігровцю і Сивулі. Тим більше, не будем повторятися, що він у нас людина обдарована і йому майже пофіг куди і з ким, тільки не на Чорногору і не з «свинями». А Повені, через батьків вихованих в дусі: «Наука – понад усе», лишалося тільки добросердечно, крізь зуби, побажати від’їжджаючим успіху і легкого сходження, ще й на прощання промовити слова з відомого фільму “I’ll be back!”

Добирання Наші слова на вітер не кидають. Сказано – зроблено. Звісно, поки ті троє собі ходили і насолоджувалися чудовими краєвидами, періодичними дзвінками, коли мережа їх ловила, сповіщаючи, як там класно і хороше, то Повінь мало не до самих помідорів жаба дусила велика-велика. Але витримавши нервове напруження, ще в середу спакувавши наплечника, в п’ятницю (20.04) на 7 годину ранку хортом рванула на електричку. Звісно приємно ловити здивовані погляди перехожих: куди це дівчисько з таким рюкзаком зібралося? Добре, що Трускавецька електричка хоч трохи, але обігрівається, можна було ще півтора години дохиряти. Зразу після прибуття потяга, через 5 хв з автобусного вокзалу відправляється маршрутка, яка йде на Калуш. Якщо не хочете чекати в Стрию ще з годину до наступної маршрутки, то, ясна річ, розштовхуючи всіх людей, перестрибуючи через їхні сумки, біжіть, щоб встигнути ще й квиток придбати. Уже і на Рожнятівському повороті. Туткаво Дон Герман суєзволив проснутися і подзвонити до Повені, розузнать як то її справи. Але хіба можете бути якісь негаразди в позитивно налаштованої дівчини? Як то кажуть: «Віжу цель, нє віжу прєп’ятствій!» Так само і в цьому випадку. Але нє, то ж треба внести якісь свої корективи, щоб не було все так гладко. Повінь мала під’їхати ще до Рожнятіва, себто в місто і сумлінно чекати на Осмолодського автобуса, щоб не стояти на трасі, яко дєвочка льогкава павєдєнія, ждущая афтамабіля. Так ні, рятувальник Вітя сказав, що коло 10 години має бути маршрутка на Осмолоду. І, звісно, Повені нічого не залишалося робити, як тупо стояти і чекати. А вітер був препаскудний, хоча, волосся розвівалося так само гарно, як у тих фільмах, що знімають на березі моря при бурхливих хвилях. Але, як це часто буває у Карпатських місто-селах водії мають персональні графіки і катаються тоді, коли си схочуть. І як прідурок, Повінь стирчала там аж до 11.40, надіючись, що мо’ бус все-таки приїде. Нарешті на горизонті показався (точніше по шуму можна було пізнати) розвалений Осмолодський порохозборнік (автобус), набитий людьми по саму зав’язку. З горем пополам влізла і більш-менш нормально доїхала. На кінцевій зупинці Дон Герман, походкою юного орла, усміхнений і з морозивом в руках, радісно зустрічав новоприбулих. Його життєрадісності нема меж. Натомість Повінь аж пінилися зі злості: схарилася, бідолаха, на трасі стояти. Дон Герман і бригада з 2 суперстарів вчора повернулися з Сивулі. Як справжні буржуї залишилися на ночівлю у рятувальника Віті. Тепла хата оббита вагонкою, душ, сауна, м’яке ліжко – найкраще доповнення до вдалого походу. Але у суперстарів не виявилося більше бажання кудись пертись і з самого ранку почухали до Львова. Нічого, менше людей – менше проблем.

У путь ідем ми з П’ятачком Як хотілося Дону і цього разу спихнути палатку Повені, бо в самого рюкзак такий, що згинало в два рази, але цей вулкан, який кипів у ній не хотілося, щоб вибухнув. Тож, не покидаючи себе надією все ж віддати палатку потім, через годину після обіду вийшов з хати подивитися на світ Божий. Погода не навіювала позитивних думок: небо біле, хмари, в горах явно сніг, а в низу моросить. Але «нам не страшний сірий сніг», особливо після зимових екстремальних походів, то ж вперед з піснею вирушили ми. Але ж та погода не вічно противна, всього-на-всього якихось 2 години покрапало і вийшло сонечко. Одразу довелося знімати зайві речі і лишати на собі тільки футболки . До того часу ми вже були за годину до початку підйому на перемичку між Молодою і Яйком-Перегінським. Зразу вирішили, що це буде для нас прогулянка для задоволення, а не, як завжди, кінські перегони. Тож йшли, насолоджуючись природою і вдосталь користуючись фотоапаратною технікою. По дорозі надибали штучно насаджені височезні кедри (який «милий» їх тут насадив?), якоїсь цікавої Карпатської породи бузок (що за явлєніє пріроди?), і занесений до Червоної Книги – пла(у)н колючий (планокури би не нарадовались!). От і Коня Грофецького видно – красунчик! А схили величної Грофи, як ніколи, виглядали рівними альпіністським міркам. Плавно набираючи висоту, стежка з часом зникла взагалі. Натомість появилися перші снігові плями, м’який зеленкуватий мох, повалені дерева та інші достоїнства лісового бездоріжжя. Заплановано було вийти на перемичку і там заночувати. Курда, ліземо трохи не туди! На Яйко-Перегінське деремося. Бо тільки тепер, коли набрали певну висоту і почали появлятися просвітки, побачили, що перемичка так добряче видніється зліва. Але Бозя в цій ситуації нам підказала пройти ще трішки вище і о 20 годині натрапили на 2 метрову стежку, яка траверсує Яйко і виводить до мацьонького озерця, на якому ми найшли пластмасовий піддупник, який хтось аж туди притарабанив покататися. А там два кроки і ми на перемичці, коло гарної мисливської двокімнатної будівлі, навіть ґанок зробили. Але толку з того ґанку, як зайти в середину неможливо!

Мисливський будиночок. Понаставляли мо’ зо двадцять замків, вікна позабивані, а до другої кімнати двері ще й броньовані поставили, певне карпатське золото переховують. Але ми ж то народ такий, що всюди вліземо, куди захочемо. Тож, знайшовши якимось чудом можливість відкрити кватирку, Дону Герману захотілося перевірити свої акробатичні здібності. Незважаючи на величенький зріст, все ж пластика не була загублена в молодості і він з легкістю просковзнув всередину, при тому не зачепивши скло довжелезними ногами – маладец! Але, подумавши раціонально, що кожний раз отаково перелазити нам настільки надоїсть, що ми будемо лихословити все, що попадатиме під руку, вирішили обирати якісь інші варіанти ночівлі. Тим більше, що розкласти намет всередині було б неможливо ні на підлозі, ні на лежанці – надто мало місця. Знадвору, через відкритий люк в стелі, можна було вилізти на дах і заночувати там, що ми і зробили. От місця там вдосталь та й чистенько, поки що ніхто не нагадив. О, ти диви, мисливці навіть клозет збудували, правда, на двері, певне, дров не вистачило. Перший раз за всю зиму і весну розклали вогонь. До того, або можливості не було, або сил. А була це вже 10 година вечора. Аж не віриться. Донедавна, зимою, 5 година вечора і ти вже спочиваєш, а тут 10 і ще ночі чорної нема. Снігу багацько, коло хати до півметра, тож з водою проблем нема. Ах, як приємно погрітися коло цього жовто-багряного джерела енергії. Але, глянувши на годинник, не повірили – 23.46. Це ж думали, як завжди, вставати о 5 ранку, але тепер почали закрадатись підозри чи піднімемось. Забравши всі речі, щоб якісь дикі кози часом не украли наше начиння, полізли нагору вкладатися спатоньки. г. Молода Дону Герману і будильника не треба. Звечора він запрограмовує свій внутрішній дзигарок за допомогою мови С++ або Java і безпомилково прокидається в потрібній годині. Натомість, Повінь не то що не чує дзвінок, який пронизливим звуком розбуджує все і всіх навколо, а й для того, щоб її підняти зранку танка буває потрібно. Так само і цього ранку. Всі намагання її розбудити зазнали фіаско. Таким чином Дону прийшлося докладати певних зусиль, типу рожеві мрії Кавказу, щоб заснути знову. Нарешті виспавшись і тільки об 11.30 Повінь дозволила собі спуститися з даху будинку на свіже повітря. Яскраве сонячне проміння приємною прохолодою огортало все навколо, а дзвінкий спів пташок гармонійно доповнював теплу барвисту весну. Опа, а що це за ялинка з іграшками? Видко, тут реально відбувалося масове новорічне party. Це ж треба було сюди ще й прикраси новорічні принести для повноти свята. Напевне хороводи водили навколо йолки зеленої. Нарешті зібралися. Треба пам’ятник собі поставити! Ми вже, як справжні матрацники, вирушаємо далі, мало що не по обіді – 13 година. Урочисто ступаємо під арку – на х…ра її поставили? Там же далі жереп стіною починається, а не дорога для уралів! Може, тіпа, для краси? Не поймеш тих лясарубів. Проминувши невеличку смугу лісу, далі… а далі… жереп, жереп і ще раз жереп… і весь, повністю весь накритий твердим снігом! Де-не-де лише стирчать верхівки гілочок, наче просяться випростатись догори, але, поки що, в міцних обіймах весняно-льодового снігу, який і не збирається їх відпускати на волю. Йдеш і твоєму задоволенню немає меж. Все, що потрібно для повного кайфу: сонце, теплота, безвітряність, безхмарність, синювате небо, твердий сніг! Душа і тіло відпочиває, ще й насолоджуючись чудовими краєвидами: г.Яйко-Перегінське, довжелезний хр.Аршиця з його 14-ма вершинками, г.Середня, Висока та Ігровець, г.Кінь-Грофецький та й сама велична Грофа, а ось і улюблена Германова Сивулька видніється за Малим Конусяком, а з протилежного боку – зрозуміли, що до Яйка-Ілемського треба здолати довгенький горбистий хребет Сиваня (він теж весь порослий жерепом). За годину спокійного, але досить крутого підйому, були вже на гребені. Все ж треба сказати, що останні 100 метрів не далися без хвилювань. Ця сторона гори була щедро обдарована карнизами, які вже аж надто підступно і виклично звисали, бажаючи в будь-який момент красиво з гуркотом, як ото у фільмах, скотитися додолу. 10 сантиметрів розтавшого снігу мило прикривало лід, який зовсім не мав бажання тримати когось на собі, відповідно було так трохи слизькувато. Останні 50 метрів, взагалі, довелося прорубувати сходи в льоді і втримуватися, хапаючись за віточки того ж таки ненависного жерепу. Так що в де-яких моментах він навіть буває корисним для життя людини. Альпінізмом ми достатньо набавилися зимою, то ж льодорубів вирішили не брати. В принципі, вони нам таки б і не знадобилися. Озброїлися тільки хорошим взуттям і міцними патиками. А ще кут підйому явно зріс, що значно додавало екстриму у відчуттях. Зате вийшовши нагору, вдихнули на повні груди кришталево чистого повітря, адже ми це зробили – подолали недовгий, але ускладнений жерепом, підйом на г.Молода. О, а панорама звідси відкривається просто неповторна! До попереднього переліку гір добавилися ще г.Паренки з Попадею, особливо лавинонебезпечна г.Стримба і наш коханий вузесенький хребет Пишконя (Негровець). Всі гори, як на долоні. Що не кажіть, а з погодою нам повезло конкретно! Певне, винагорода за попередні рази, коли видимість була практично нульовою + мокрий сніг з сильним вітром додавали своєї родзинки. Отже, широким впевненим кроком ми попрямували назустріч вершині. Сніг легенько хрумтів під ногами і під палаючим сонцем плавно перетворювався на кашу. Вітру практично не було. З лівої сторони гори, жерепнячок так непогано вже повилазив з зимової сплячки і починав простягати руки-вітки до яскравого небесного світила. Досить важливе місце в наших подорожах займає фото. Фотографуємо все цікаве, що попадається під руку. Цього разу ми дозволяли собі побавитися з карнизами: спеціально до фотографії стаючи на їхні підступні краї. Зате які фотографії потім прикольні виходять! Звісно, ми знали межу дозволеного. І, якби ті карнизи були небезпечними, то ближче ніж на 2 метри б до них і не підходили. Наш запланований маршрут – хребет Сиваня, гора Яйко-Ілемське, мило красувалися перед нашим вочками. А ось і табличка з надписом «г.Молода 1723,8 м». Була це вже 15 година. Як не дивно, але на вершині дуже мало жерепу і трішки каменюк. При бажанні, можна було б і намет розкласти. Але наша дорога лежить далі. Та й вітер разом з морозцем, певне, вночі добряче дошкуляли б. Забули сказати, Дон Герман мало наганявся цієї зими на лижах і йому си захтіло себе випробувати на схилах Молодої, але… на тому піддупнику, який ми знайшли коло будиночка. Тільки от шкода, що схили не були льодовими, тоді б і політав. А так, по мокруватому снігу, та ще й не натертий свічкою піддупник (як лижі натирають для швидшого катання і не прилипання снігу), ніяк не хотів з’їжджати. Тож довелося почепити його на гілки жерепу, яко орієнтир для подорожуючих, щоб знали куди пертися. Тим більше своїм яскравим червоним кольором він різко кидався в очі і виділявся серед зелено-синьо-білих барв природи. При спуску ми натрапили на підйомчик, який з одного боку чітко окреслювався величезними карнизами висотою в 4 метри. Така маса льодового снігу легкло би спресувала людину.

Ночівля під Молодою О 16 годині вийшли на полонину за Молодою. Можна було б сміло рушати далі, але ми не спішили, та й хотілося поніжитися на сонечку, відпочити, а не кудись бігти. Та й у випадку продовження походу, подальші умови ночівлі не дуже задовольняли. Найбільш нормальне місце було тільки під Яйком-Ілемським, а до нього ще, дай, Боже, здоров’я дійти. А ночувати десь, на якомусь засніженому схилі особливого бажання не було. А тут, і дрова, і вода, і місця для наметів без снігу є, тільки Герман мав надію крокуси побачити, але «не здійснилась мрія і….». 

Filed under: Все про походи