Зимова Пишконя
Триденний похід з двома ночівлями 12-14 січня 2007 року.
Ідея зимового походу
Ідея сходити на зимову Пишконю виникла у нас ще влітку, коли ми вперше потрапили на цей, порівняно недовгий, гірський хребет Закарпатських Горганів. Хребет має довжину близько 14 км, при цьому, його ширина місцями буває до 3-х метрів з урвистими крутими схилами. Найвищою точкою Пишконі є гора Негровець висотою 1707 метрів. Звідти і друга назва хребта – Негровець, але у більшості довідників він значиться як Пишконя, тож далі так і будемо його називати.
У підготовці до “зимової експедиції” дуже допоміг звіт про похід http :// www . tkg . org . ua / node /3470 групи киян з турклубу КПІ “Глобус” на Новий рік 2005/2006, за що їм окрема подяка. Однак, якщо б ми тут не були влітку, навряд чи змогли б його успішно пройти взимку у тумані з видимістю не більше 10 метрів. Правду кажуть, що не можна ходити узимку там, де не були влітку!
Виїхавши зі Львова у п'ятницю 12 січня о 7.10 поїздом Львів-Мукачево, у Воловці були в 10.50. Сонячне Закарпаття зустріло нас майже по-весняному: температура близько +10С, сонце проглядало через хмари, снігу нема, хіба що хребет Боржава міг похвалитися своїми білосніжними схилами. Але здалеку було видно, що снігу там небагато і свіжий сніг, що випав цієї ночі, лише вкрив старий та трохи припудрив нижні схили. А знизу, як оповіли закарпатці, була сильна злива. Багато річок за одну ніч повиходило з берегів і бурхливі потоки котили за собою велике каміння та зносили у напрямку Дунаю купи сміття, що місцеві мешканці мають звичку викидати у річки. Жахлива звичка – не дивно, що природа відповідає їм тим самим.
Особливо вразила новорічна ялинка, що стояла у центрі Воловця. Таке враження, що місцева влада виділила на неї з бюджету не більше 100 грн. разом з прикрасами. До того ж прикрашена вона була тільки до половини – у верхній частині, а знизу гілля були зовсім голі. Чому? Відповідь проста – циганчата все одно всі легкодоступні прикраси покрадуть, то ж нема сенсу завішувати іграшками нижні гілки 
Таке враження, що ви потрапили у минуле, десь на початок дев'яностих, коли була бензинова і грошова криза, і автобуси ходили залежно від наявності палива, кількості пасажирів і настрою водія. Зайшовши на автостанцію, яка знаходиться поруч з вокзалом, у розкладі побачили найблищий автобус на Міжгір'я о 12.10, але як нам пояснили місцеві мешканці, що той розклад взагалі ні до чого і жодного автобуса сьогодні не буде.
Чого? Відповідь проста: “Або так!”. Порадили зачекати на маршрутку або «лапати» попутку на трасі біля кільця. Не пройшовши в інший бік села близько 0,7 км , побачили на узбіччі групу людей, що марно намагалися умовити таксистів підвезти їх до Міжгір'я за ціну менше 20 грн. за людину. Таксисти – це теж голосно сказано: роздовбані “копійки” або вкінець вбиті іномарки, а ломили такі ціни, що, як кажуть, у Криму за таку відстань (від Воловця до Міжгір'я близько 40 км) дешевше. Сподіватися дочекатися якоїсь маршрутки чи автобуса теж було марно, бо ніхто точно не знав, коли вони будуть і чи будуть взагалі. Але, дякувати Богу, нарешті нам вдалося “уламати” одного водія взяти нас трьох і ще двох попутників за 50 грн. на всіх до Міжгір'я. Отож, виїхали з Воловця об 11.30. Знаючи, що Воловець в порівнянні з Міжгір'ям – це євростолиця, тож вибратися звідти буде ще проблематичніше, “уламали” водія завезти нас за 25 грн. ще 12 км за перевал до села Синевир.
Дорога від Міжгір'я підіймалася угору крутим серпантином. На Синевирському перевалі (висота близько 1000 метрів) відмовилися від традиційної зупинки для фотографування, бо гори були вкриті густими хмарами і видимісь була не більше 100 метрів. А в ясну погоду тут зупиняємося завжди. Звідси відкривається чудовий вид на Боржаву, Красну і прилеглий схил Кам'янки. При в ' їзді в село Синевир дорога т-подібно розгалужується на два боки: ліворуч – до села Синевирська Поляна і далі до озера Синевир, праворуч – у центр села Синевир і далі на Колочаву. Згідно опису маршруту, яким ходили кияни, вони почали сходження на Пишконю з центру села Синевир від мосту через гору Чертеж. Ми ж влітку ходили з долини річки Озерянка від музею «Лісу та лісосплаву». Тож ми дорогою вагалися звідки починати маршрут. Зваживши всі “за” і “проти” дали перевагу останньому. По-перше, снігу не було і перспектива місити сільські болота не дуже приваблювала, по-друге, легше орієнтуватися на тому маршруті, де вже ходили, а видимість була вкрай обмежена. Повернувши при в ' їзді в село Синевир ліворуч і проїхавши 3 км, вийшли з машини на шлагбаумі на в ' їзді в Синевирський заповідник о 12.45.
Перепакувавши наплічники, вирушили рівно о 13.00 долиною річки Озерянки. Моросив дощик. Верхи гір були вкриті густими хмарами. Темература близько +5С. За 45 хв. дісталися до музею. Музей «Лісу та лісосплаву» зазанав нищівної повені у 1998 році, але ще й доси лишається діючим. Щоправда, на даний момент він не робив за відсутністю відвідувачів. Поруч зберігся дерев'яний готель, де влітку можна переночувати за 15 грн. Але, як нам пояснили, у ньому ліжка без білизни і відсутня електрика, проте відповіне співвідношення ціни і якості. Зробивши декілька прикольних світлин , о 14.00 почали підйом стежкою до озерця, розташованого на північному схилі хребта Пишконя.
Щодо назви цього озерця є декілька версій. На табличці, що вказує на початок стежки до озера, воно значиться як «Озерце». Але, як оповів один місцевий лісник, воно називається «Дике». На карті-кілометрівці воно взагалі не має назви. Стежка серпантином набирала висоту. Десь на півдорозі стежку перетинає потічок. Тут можна перепочити і напитися води. Вище потічка починається зона снігів. Щоб не змокнути під дощем, ми намагалися чим швидше перетнути межу, де дощ переходить у сніг. О 14.45 стежка вивела нас на траверсну широку дорогу, де висота снігового покриву збільшилась до 30 см. По глибокому мокрому снігу рух значно сповільнився, тому замість 10 хв. літнього ходу, до озера ми йшли 30 хв. Тож на озеро ми ся втрафили за чверть пів на четверту! Озеро нас зустріло завірюхою і снігопадом. Вирішили ночувати тут у недобудованій хатинці, розкинувши намет. Сніг і вітер продовжувались цілу ніч, температура трималася -1С.
Незважаючи на ранішній підйом, який тривав з 4.30 до 5.30, скласти «базовий табір» вдалося лише о 7-й. Вишикувавшись біля хати, рушили у двобій з негодою о 7.15. Наші вчорашні сліди ще не встигло замести, то ж до повороту на Пишконю вертатися було легше. А звідти починалися жахіття. Як каже народний вислів (придуманий нами тільки що): «Чим далі в ліс, тим товщий сніг». До кінця дороги, яка вивела нас з зони високого лісу на полонини – останнім підйомом на хребет, дійшли о 10.30. Тут під ялинкою переекіпірувалися, одягнувши теплі речі, готуючись до штормового вітру на гребні, і озброїлися льодорубами. Штурм розпочався об 11 годині. Це було щось… ;о Провалювалися в сніг, місцями по пояс; часом повзли рачки, міняючи один одного. А вгорі над нами поважно траверсували схил два товстих рябчики, здивовано споглядаючи за зграєю вар'янутих, що уперто лізли перпендикулярно їм. На хребет видерлися о 12.30. Так дивно, адже влітку цей шлях ми пробігли за 15 хв. «Що ж буде діятись на хребті?» – з жахом думали ми.:-о
А на хребті було щось з чимось… ;( Вилізши між двома нависаючими сніговими карнизами, ми опинилися на вкритому льодом гребні. Потужні пориви вітру, що дули з півдня, намагалися скинути нас назад з хребта. Видимість була не більше 5-8 метрів. Температура -5С. Швидкість руху по льоду значно зросла, але й з'явився ризик зіслизнути з гребня на південні льодові схили, або з іншого боку, підрізавши карниз, перетворитися на снігову лавину на північному схилі. Далі рухалися виключно «по приладах». В суцільному «молоці» без компасу та GPS орієнтуватися було практично неможливо. З'явилася ідея повернути назад, але, розкинувши мізками (по схилу :о), стало зрозуміло, що спуску назад ми просто не знайдемо, а реальність пролетіти кілька сот метрів була високою. Один з нас таки зірвався, зробивши крок з карнізу у білу безодню, яка здалася йому підйомом, і, якщо б не льодоруб… було б йому летіти і летіти! Тому доводилося намацувати дорогу палицями. Але найбільше добивало те, що ніц не було видко. Тішили себе тільки спогадами про літні краєвиди. Вершину Негровця, на якій ми були о 13.45, практично не було замітно – на стільки все злилося в один білий колір. Небезпечну ділянку, спуск з Негровця та підйом на гору Горб, пройшли досить легко, хоча і очікували тут найбільшого екстриму. Навіть розробили план на яку сторону краще падати у випадку зриву на льоді.
Опинившись на вершині Горба о 14.20, постало питання про подальшу долю походу. Заплановано було рухатись далі по гребню на північний схід у напрямку хребта Ясновець (так ми ходили влітку і маршрут нам був відомий). Інший варіант – почати спуск в село Колочава південним гребенем Пишконі через гору Барвінок (шляхом, що описали кияни). За умов хорошої погоди ні той, ні інший шлях не представляв би особливої складності, але рухатися у тумані з майже нульовою видимістю у невідомість, було, м'ягко кажучи, «трішки небезпечно». Але прийнявши рішення спускатися, рушили по приладах у напрямку Барвінку. Скинувши висоту до 300 метрів, знову зав'язли по коліна в снігу, а на підйомі на Барвінок снігу було по пояс, то ж знову довелося повзти рачки гострим гребенем з величезними нависаючими карнизами. На вершині гори були о 16.30. Спуск почали південним гребенем.
За годину, ціною неймовірних зусиль боротьби з глибокими снігами та буреломами, нарешті виповзли на омріяну галявину, яку кияни описали як ідеальне рівне місце для ночівлі. Але через густий туман та сутінки не знайшли нічого кращого ніж місце під ялинкою під кутом 30 градусів. Температура повітря при цьому підвищилась до 0С. Таким чином, до ранку сніг перетворився на мокру кашу, та ще й нічний дощ додав клопоту.
Хоча лягли спати о 20 годині, піднятися вдалося лише о восьмій. Натопивши на газовому пальнику снігу заварили чай. Затримуватись на довше серед мокроти не було ніякого бажання, то ж вийшли о 10 годині. Ще мали надію встигнути на автобус з Колочави до Міжгір'я, який, згідно з офіційно існуючим графіком, вирушає два рази на день о 7.00 та 12.00.
Помісивши ще з годинку сніги, декілька разів зруливши з дороги і знову відшукавши її за допомогою «джопсу» (смішно, але в тумані ніц не було видно), нарешті вийшли до села, де сніг був практично відсутній. О 12-й вийшли на дорогу вздовж річки Герсовець. Вигляд річки особливо вразив сміттєзвалищами, що утворили місцеві мешканці. А кажуть, що туристи засмічують природу… Здається, що в них тут по життю «рік свині»! Проте, всі мешканці села чемно зібралися під храмами на службу Божу. Пройшовши 2 км вздовж цієї річки-каналізації о 12.30 вийшли до автомагістралі. Автобуса звісно не було – думали, що спізнились. Але в одному з місцевих магазинів (в якому нічого путнього не знайшли) нас утішили, що ми не спізнились – автобуси у свята, вихідні… та в інші дні (як ми продовжили думку) не ходять. Сподіватися на пупутку було марно, бо по трасі ніякого руху не відбувалося, окрім натовпів паломників, які мандрували селом по святих місцях: від церкви до церкви, від сусіда до сусіда. Нам нічого не лишалося як тупо рухатись асфальтом у напрямку Міжгір'я, сподіваючись до ночі все ж таки до нього дістатись. Отож, подолавши близько 4 км селом ми побачили багато цікавого. Наприклад, місцевий кльозет, побудований з якогось радянського агітплакату з перевернутим знаком якості. Не менше вразило дві протитанкові битонні загорожі часів Першої Світової війни, які один хазяйновитий мешканець звідкись притєг та поставив на підступах до свого будинку. На всьому шляху місцеві дико косилися на нас, як аборигени на європейців, а ми себе відчували зненацька виштовхненими на подіум. Нарешті, діставшись до села Негровець, стріли одного «воділу», який по-діловому стояв біля своєї зеленої «копійки», як біля «Ролз-Ройсу». Після тривалих торгів та перемов вдалося «уломити» його підвезти нас нещасних 18 км до Міжгір'я за 45 грн. Отож виїхали з Негровця о 13.20.
Прибувши до центрального автовокзалу о 14.07, ми були приємно здивовані побачивши таке аномальне явище, як рейсовий автобус на Воловець. Проїзд від Міжгір'я до Воловця – 7 грн.
О 15.20 вже були у Воловці. Тут ми мали добрі три години до поїзду Мукачево-Львів. У поїзд сіли о 18.36 та були у Львові о 22.10.
Повернулися до Львова. Сніг відсутній, сонячно, температура близько +10С. Аж не віриться, що ще вчора блукали безмежними білосніжними просторами. Шкода, що не побачили тих чудових краєвидів, якими насолоджувалися літом. Але за весь час походу ні на мить не пожалкували, що пішли. Досвід горосходження в екстримальних умовах знадобиться нам в наступних походах по Карпатах та на Кавказі. А щодо непобачених краєвидів – обов'язково сюди незабаром повернемось, як погода стабілізується. Будемо ще мандрувати.
Учасники походу:
Сергій, Мері, Макс
м.Львів
Filed under: Все про походи
